Увага – одна з найцінніших
якостей нашого розуму.
Будь-яку справу, яку ми хочемо зробити
добре, потрібно робити з увагою. І тим
більше, коли йдеться про молитву.
Звичайно, великі молільники, напевно,
не думають про увагу, адже все їхнє життя
є молитвою. Нам же усім, початкуючим і
невмілим, увага необхідна. Інакше ми
ніколи не досягнемо успіху у молитві.
Ось як безкомпромісно про
увагу писав Антоній Сурожський: „Уважними
ми стаємо... коли раптом перед нами постає
трагічність, серйозність життя; ми
стаємо серйозними і глибокими перед
обличчям смерті, перед лицем співстраждання,
перед лицем хвороби – перед лицем
усього, що ставить під питання нашу
безпечність і нашу забудькуватість.
Отці Церкви говорили, що безпечність,
неуважність, нестаранність творять
більше зла в житті людей, ніж конкретні
гріхи. Гріх може нас вразити своєю
потворністю, своєю брутальністю або
своїм жахом; а неуважність, забуття
того, що доля людини глибока, що доля
людини розкривається у вічності і
входить у глибини Божі, руйнують нас
сильно й інколи безповоротно до такого
ступеня, що людина применшується і вже
не може ні випрямитися, ні вирости в
міру свої величі”. І це зовсім непросто
– бути уважними в буденному житті, але
це необхідно у молитві.
* * *
Стан тиші і спокою – основна
умова молитви. Необхідно заспокоїтися
до початку молитви. „Ти ж, коли молишся,
увійди у свою кімнату, зачини за собою
двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває
в тайні” (Мт. 6, 6). Проте опинитися
наодинці з собою в замкнутій кімнаті
ще не означає осягнути тишу, і припинити
розмовляти ще не означає досягти
безмовності. Тиша – це
внутрішній стан, це спокій розуму і мир
помислів. Вставши на молитву, людина
іноді виявляє у своєму розумі таку бурю
сторонніх думок, які заважають молитві,
що вона не в силах з ними справитися.
Головною перешкодою для
молитви є розсіяність. Причинами ж
розсіяність є пригадування давніх справ
або нових турбот, або обличчя того, хто
образив тебе, новий фільм або футбол,
нав’язлива мелодія, що звучить в голові
і т. ін. В результаті ми не молимось, а
проговорюємо слова молитви, не чуючи
самих себе
„І якщо ти
сам не чуєш своєї молитви (через
розсіяність), як же ти хочеш, щоб Бог
почув її”, – пише Йоан
Золотоуст.
Що ж робити? Як боротися проти
сторонніх думок? Перш за все треба
налаштуватися на довгу, терпеливу
боротьбу із своїми думками. З одного
боку, все досить просто, але коли ми
починаємо цю боротьбу, то бачимо, як не
легко опанувати свої думки.
Для досягнення уваги святитель
Теофан рекомендує заучувати молитви
напам’ять, щоб не відволікатися на
читання, поєднувати молитву з поклонами.
Він також радить ставати на молитву не
відразу після житейських справ і
клопотів, а трошки підготувавшись,
зібравшись із думками. Дуже допомагають
підтримувати увагу ікони.
* * *
Мистецтво боротьби з помислами
полягає в тому, щоб не впускати їх
всередину, відкидати їх, не давати їм
розвинутися і полонити розум. Преподобний
Йоан Ліствичник вчить: „Початок
молитви полягає в тому, щоб відганяти
помисли, які приходять, при самій їх
появі”.
Будь-яка думка, що
приходить, повинна бути одразу відкинута.
Навіть якщо це побожна і благочестива
думка. Молитва є молитва, і жодних
сторонніх думок бути не повинно.
Але все ж, якщо помисл увійшов
у наш розум, що тоді робити? Якщо це
проста, не гріховна думка, то потрібно
просто повернутися до того місця, де ми
втратили молитву, і спокійно продовжити
її. Якщо ж думка гріховна, то спочатку
потрібно попросити в Господа прощення
за неї і тільки тоді повернутися до того
місця, де ми втратили молитву.
Не потрібно робити великої
трагедії з того, що наша молитва неуважна,
розсіяна. Цю науку потрібно опановувати
все життя. Але й потакати собі не можна,
щоб ми не розслабились, не заспокоїлись,
щоб дух лінивства і млявості не опанував
нас і наша молитва не перетворилась у
просте читання молитов. Тому постійно
потрібно докладати певних зусиль (але
не понад наші сили, бо це приведе до
протилежного результату).
Ще однією проблемою під час
молитви є сухість, нечутливість. Людині,
яка молиться, здається, що їй не дається
молитва, що серце черстве і зовсім не
відзивається.
Сухість може бути результатом
якого-небудь гріха або помилки. Тоді
потрібно звернути на них увагу і принести
щире покаяння. Часто буває, що неможливо
знайти гріх, який викликав сухість.
Тоді, покаявшись, слід терпляче чекати,
коли цей стан мине. „Бог, – говорить
святий Франциск Сальський, – дає спочатку
духовні радощі для того, щоб відвернути
людину від земної насолоди і спонукати
її прагнути до духовної любові. Іноді
Бог потім забирає ці втіхи, щоб навчити
нас твердішому благочестю серед
випробувань і спокус». Таким чином,
сухість може нам посилатися для вправи
в терпінні і для нашого вдосконалення,
і тому треба покірно сприйняти це
випробування, не перестаючи молитись
терпеливо й уважно; в
жодному разі не припиняти молитися.
Крім того, ми повинні шукати самого
Бога, а не радощів, які від Нього виходять.
Шукати якихось благодатних дарів не
можна, бо це криє в собі велику небезпеку.
Один із духовних вчителів вказував:
„Хочеш навчитись сердечної молитви?
Навчись бути уважним в усній молитві,
а уважна усна молитва сама собою
переходить у сердечну”.
Отже, яка б не була причина
сухості і безпліддя духу, врешті-решт
цей важкий стан може допомогти просунутися
по духовному шляху. Не треба в цих
випадках впадати у відчай, напружуватися
– потрібно зберігати мир, пам’ятаючи,
що Господь не залишає нас навіть у
періоди нечутливості та немочі.
Тому щоденна
молитва, яку ми творимо терпеливо й з
усією увагою, на яку ми здатні, незалежно
від нашого настрою, але в надії, що Бог
нас почує, – буде почута і з часом принесе
свої плоди.
І ще одна порада, яку дав мені
один монах: коли
молишся, пам’ятай, щó ти говориш і, комý
ти це говориш.
Немає коментарів:
Дописати коментар