Літургійні святкування Різдва Христового

Василь Рудейко

Літургійні святкування Різдва Христового

Святкування Різдва Христового починається із своєрідного підготовчого періоду. Сорокаденний піст перед святкуванням Різдва Господа повинен підготувати наші душу і тіло для прийняття Слова, що йде родитися, щоб визволити людину від безсловесся — у літургійній мові це відповідник тваринності — і піднести її на рівень божества.

Оскільки довгий сорокаденний піст перед Різдвом формувався дуже довго, годі очікувати від нього літургійних текстів, подібних до тріодей Великого посту. Перші “різдвяні” тексти з’являються на свято Введення в храм пресвятої Богородиці на каноні утрені: «Христос раждається! Славіте!» - звучатиме кожного дня наприкінці першої пісні канону. Ці ірмоси відтепер будуть присутні у кожній утрені аж до свята Різдва Христового.

Свято апостола Андрія — початок передріздвяного літургійного святкування

Хоч різдвяний піст і називають Пилипівкою, оскільки він починається від свята апостола Филипа (за сорок днів до свята Різдва Христового), все ж коректніше було б називати його Андріївкою, оскільки літургійно саме свято Андрія відкриває різдвяну тему у богослужіннях. Стихири вечірні цього свята недвозначно вказують нам на зв’язок із народженням Христа:

Світлом Предтечі підготований, коли з’явилося іпостасне Сяйво слави Отчої, заради благосердя бажаючи спасти рід людський, тоді ти перший прибіг до Нього, славний, бувши просвіченим сяйвом проміння Його божества, і від того став благовісником і апостолом Христа Бога нашого; молися ж Йому, щоб просвітив душі наші.

Голосом Предтечі навчений, коли Всесвяте Слово воплотилося, даруючи нам життя і благовістуючи спасіння людям на землі, тоді ти, премудрий, пішов слідом за Ним і, як первоплід найдорожчий, себе Йому присвятив; пізнавши ж Його, сповістив братові своєму як Бога нашого; Його ж моли, щоб спас і просвітив душі наші.

Ти був учеником того, хто був народжений неплідною; коли дівственне Різдво засяяло, благочестя вчитель, показуючи чистоту і цнотливість, ти, блаженний Андрію, щиро полюбив чесноти, поклавши восходження в серці своєму, і від слави був узятий до невимовної слави Христа Бога нашого. Його ж моли, щоб спас і просвітив душі наші.

Від свята святого апостола Андрія починається також традиція співу стихир Предпразненства Різдва при завершенні кожної важливішої літургійної піснетворчості. Вслухаймося у ці гарні піснеспіви у свято апостола Андрія:

Ісає, ликуй, Слово Боже прийми і провісти Діві Марії, що купина горітиме і не згорить від вогню Божества; Вифлеєме, благоприкрасися; відкрий двері, Едеме; мудреці, йдіть, щоб побачити Спасіння, в яслах сповите, Яке показала зірка над вертепом, Життєдавця Господа, що спасає рід наш. (Богородичний на “Господи воззвах”)

Йосифе, скажи нам, як ти, прийнявши Діву із святая святих, вагітною приводиш Її до Вифлеєма? Я, - промовляє, - пророків дослідив і, пояснення прийнявши від ангела, переконався, що Марія народить Бога невимовно; до Нього на поклоніння прийдуть мудреці зі Сходу і принесуть цінні дари. Ти, Господи, що воплотився заради нас, слава Тобі. (Богородичний на вечірніх стиховних стихирах)

Стань, Вифлеєме, Божою митрополією: бо Світло невечірнє приходить, щоб народитися в тобі; ангели, дивуйтеся на небі; люди, прославляйте на землі; волхви перські, дари принесіть; пастухи, на сопілках граючи, трисвяту пісню заспівайте: Всяке дихання нехай хвалить Творця всього. (Богородичний на хвалитних стихирах утрені)

Подібні стихири і надалі лунатимуть у святкових богослужіннях, таких свят як св. Миколая, св. Даниїла і трьох отроків. Цим церква готує своїх вірних до святкування світлого Різдва Христового.

В українській фольклористиці певні традиції на т. зв. андріївські вечори часто намагаються пов’язати із дохристиянськими традиціями, все ж більш правдоподібним є припущення, що тут ми маємо збережену древню традицію своєрідних запустів перед початком різдвяного посту.

Спів “Алилуаріїв”

Від першого (чотирнадцятого) грудня починаємо святкувати пам’ять пророків і літургійно входимо у святкування посту через особливий спів Алилуаріїв на вечірні та утрені. Спів Алилуаріїв у візантійській традиції особливо підкреслює постові богослужіння на знак того, що піст є часом не смутку, а цілковитого віддання слави Богові: устами, через спів Алилуя (Хваліте Господа), а також і цілим нашим життям. Воно повинно стати Алилуєю — хвалою Господньою. У деяких літургійних книгах вказується, що “Алилуя” можна за бажанням настоятеля співати вже 19, 26 та 29 листопада, але виразний припис співати алилуарії починається від свята пророка Наума.

Неділі перед Різдвом Христовим

Наступним кроком в інтенсивності святкування передсвяття Різдва Христового є дві неділі перед Різдвом — Праотців (усіх, хто долучився до історії нашого спасіння від Адама і аж до Христа) та Отців (Авраама, Ісаака, Якова, пророка Даниїла та трьох отроків).

Ці неділі розвинулись із намагання уподібнити святкування свята Різдва Христового до святкування свята Воскресіння. Рівно за тиждень перед святкуванням Різдва відбувається святкування пам’яті пророка Даниїла і трьох отроків у печі халдейській — образ, який у цілій християнській традиції і у візантійській зокрема є образом Воскресіння Христового. Святкування цього свята відбувалося надзвичайно урочисто. У Візантії і на Русі існували особливі чини т. зв. “Пічної дії”, у яких брали участь імператорські родини. Цей чин міг відбуватися або в неділю Отців, або, якщо свято Різдва було у понеділок чи вівторок, у неділю Праотців. Можливо тут міститься також відповідь щодо виникнення неділі праотців, оскільки Типікон Великої церкви (Софії константинопольської) про неї ще нічого не говорить. У будь-якому випадку такий устав говорить про те, що свято Даниїла і трьох отроків відкривало час особливого передсвяття Різдва, котре мало б тривати більше-менше один тиждень.

Факт, що у Типіконі Великої церкви та й у сучасних літургійних текстах неділя перед Різдвом Христовим особливо згадує Даниїла і трьох отроків, може вказувати на невідому нам із джерел традицію святкування свята Різдва у неділю. Зокрема, на це може вказувати також апокриф , датований п’ятим століттям — “Слово Йоана Богослова про упокоєння святої владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії”, що між іншим говорить наступне: “І звістив нам (апостолам) Святий Дух: “чи знаєте ви, що у неділю Діва Марія удостоїлась благовіщення від архангела Гавриїла, в неділю народився Спаситель у Вифлеємі, в неділю ж люди єрусалимські вийшли з галузками зустрічати Ісуса, мовлячи: ’Осанна в вишніх! Благословен, хто йде в ім’я Господнє!’. І в неділю він воскрес з мертвих, і в неділю прийде судити живих і мертвих, і в неділю зійде з небес у славі і честі задля переставлення святої Діви, що Його породила!”

Великий передріздвяний тиждень

Тиждень перед Різдвом відповідає Великому тижневі перед святом Воскресіння. У ці дні особливі святкування: стихири, канони — все закликає нас остаточно приготуватися до приходу Христа. Повечір’я цього тижня містять особливі канони — тріоді, створені на зразок тріодей Великого Тижня перед святом Воскресіння. Не лише структурно, але й тематично ці тріоді відповідають тріодям Страсного Тижня. Тріоді понеділка та вівторка згадують про добровільний прихід Христа у плоті. У середу згадується задум Ірода убити Христа. Тексти четвергового канону поєднують прихід Христа у тілі із відданням Його Тіла і Крові за спасіння всього світу. П’ятниця говорить про вбивства вифлиємських дітей, яке стає прообразом Страсної П’ятниці Страждань і Смерті Христа. І нарешті, у текстах суботнього канону згадано пелени, якими був сповитий невмістимий Творець всього, як образ сповитого плащаницею і лежачого у гробі Христа, що гряде смерть подолати і воскресши із мертвих, світ спасти.

Оскільки устав подає спів цих безумовно дуже цінних піснеспівів під час повечір’я, вони, на превеликий жаль, залишаються недоступними для вуха переважної більшості церковного люду. Тут подам переклад кількох піснеспівів для відчуття настрою літургійного святкування:

Дивлячись на Христа, що смиряється, возвисьмося над принижуючими нас пристрастями: не мудруймо з ревністю доброю про високе, радше вірі навчаймося, духом смиряймося, щоб високотворними ділами возвисити народжуваного. (Тропар дев’ятої пісні тріоді понеділка)

Талант, ділами благими зростивши, як дари Подателю замість золота, і ладану, і смирни принесім Христові, що спішить народитися із Богоотроковиці. (Тропар восьмої пісні тріоді вівторка)

Знаючи, що ізбавлення священнодіється, з глибин своїх і від джерел сліз, ісповіданням перед Христом омившись, вірні, приступім тілесно до народженого у вертепі, співаючи: Всі творіння, Господа оспівуйте і превозносіть по всі віки. (Тропар восьмої пісні тріоді середи)

Творець, що народився від Отця перед віками, народжується від Діви, мудрість, Слово Боже і Сила. Тому, знаючи Тебе як Єдинородного Сина, Богочоловіком величаємо. (Тропар дев’ятої пісні канону четверга)

Заборонімо словам поганим виходити з уст наших, вірні, радше, навчившись, божественні слова принесімо нині Христові, який звільнив нас від безсловесся, коли у безсловесних ясла ліг. Його все творіння благословить, прославляючи навіки. (Тропар восьмої пісні тріоді п’ятниці)

Миром — смерть, золотом — владу царську, а ладаном — першість божества являють царі народів, перші дари приносячи Тобі, що народився у вертепі вифлеємському із Матері, яка мужа не знала. (Тропар п’ятої пісні канону суботи)

Різдвяні святкування

В день Навечір’я Різдва – 6 січня (24 грудня за старим стилем) маємо строгий піст до Святої Вечері. А в ніч перед Різдвом (зазвичай в дуже ранню годину) починаються Різдвяні богослужіння. Перш за все це Царські Часи. У спеціальних для кожного Часу псалмах, гімнах і біблійних читаннях проголошується радість і сила Христового пришестя. Особливу увагу треба приділити стихирам, котрі співають на кожному з цих часів. Ці піснеспіви, згідно з традицією, уклав св. Софроній Єрусалимський. Всі вони пов’язані між собою основною ідеєю — представити драму Різдва Христового, Його Воплочення, Його приниження задля нашого обоження.

Вечірня, яка зазвичай слідує за Часами, починає безпосереднє святкування Різдва. Тон свята задається стихирами на «Господи воззвах». Вони є справжнім вибухом радості від дару Христового втілення, яке здійснилося нині.

Одразу після Вечірні починається Літургія св. Василія Великого. Вечірня з чином літургії святого Василія Великого є древнім різдвяним чуванням. Традиція такого святкування сягає сивої давнини. У сучасній традиції ці святкування зазнали певного подвоєння. З одного боку існує літургія св. Василія з вечірнею або із повечір’ям, з іншого боку, святковим різдвяним чуванням стала служба утрені з її величними піснеспівами та літургія св. Івана Золотоустого. Свято Різдва належить до одного із небагатьох свят у літургійній традиції візантійської церкви, коли в один день з нагоди одного свята відбувається дві божественних літургії із подвійною можливістю причаститися. Цим літургійна традиція церкви хоче наголосити на дуже важливому аспекті літургійного святкування: свято Різдва є святом нової епохи, святом нового способу життя з Богом, постійного, такого, що усуває часові обмеження через таїнство входження у світ і час нової якості — вічності, яка перемінює світ, обожествлює його. Так само дві літургії відбувається на свято Богоявлення та на свято Воскресіння Христового. Основним різдвяним текстом на божественній літургії є святковий тропар:

Різдво Твоє, Христе Боже наш, засвітило світові світло розуміння. В ньому бо ті, що звіздам служили, від звізди навчилися поклонятися Тобі - Сонцю правди і пізнавати Тебе - Схід з висоти, Господи, слава Тобі!

Посвяття Різдва

Свято створює бажання продовжити його, не зупинити чи скасувати час, але перемінити його, зробити його часом, пронизаним тим досвідом вічності, який зазвичай дарує нам святкове літургійне святкування. Тому наступного дня після святкування народження Христового святкують день Тої, завдяки якій це свято взагалі стало можливим, день Собору Пресвятої Богородиці. Сполучаючи різдвяні гімни зі співами, що прославляють Мати Божу, Церква вказує на Марію як на приклад для себе і для нас. Свято Собору Пресвятої Богородиці, ймовірно, є в християнській традиції найбільш стародавнім святом на честь Діви Марії, початком Її церковного шанування. У нашій церкві інколи це свято поєднується із святкуванням пам’яті її Обручника св. Йосифа, що зовсім не відповідає духові візантійської традиції, оскільки пам’ять св. Йосифа святкують у неділю після Різдва Христового, разом із пам’яттю пророка Давида, та Якова, брата Господнього.

Третій день святкувань присвячений пам’яті святого первомученика Стефана недаремно, оскільки Воплочення Христа не є подією, яку ми радісно святкуємо у колі своїх родин відірвано від реального життя. Свято архидиякона Стефана повертає нас знову у світ, закликає до свідчення таїнства Воплочення Христового, свідчення вірного, дієвого і твердого, навіть якщо ми будемо поставлені перед вибором між вічним і дочасним життям.

Шість днів попразднества завершують різдвяний період. Протягом цих днів на богослужіннях Церква повторює гімни і співи, що прославляють втілення Христа, нагадуючи, що джерело і підставу нашого спасіння можна відшукати тільки в Тому, Хто, будучи передвічним Богом, ради нас прийшов у світ і народився як маленьке Немовля.

Недільний характер Різдвяних святкувань являє також Неділя по Різдві — літургійне святкування безпосередніх родичів Христа по плоті — Йосифа-Обручника, царя Давида та Якова, брата Господнього.

Віддання свята Різдва Христового відбувається 31-го грудня.

Святкування християнського похорону

Літургійна молитва — постійний досвід життєдайної присутності Христа
Завершення життя людини на землі завжди було чимось таїнственним у загальнолюдському вимірі. Особливо ж для християн, спільноти, народженої Смертю і Воскресінням Христа, відхід одного з членів Церкви був приводом для літургійного святкування. Віра у силу Воскресіння Христового дозволяє членам Його тіла сподіватися на участь у Його Воскресінні (Рим. 6:8). Церква особливим чином молитовно супроводжує спочилих у Христі у їх дорозі до небесної слави. Це є нагодою для Церкви ще раз виявити особливу опіку щодо свого члена, просячи Бога не згадувати гріхів усопшого, але Своїм милосердям покрити його недоліки і остаточно прийняти його до спільноти Святих. Літургійне святкування похорону, як і кожне літургійне святкування, є особливою нагодою для Церкви пережити присутність Христову. Церква вірить, що сам Христос супроводжує вірного до небесного царства (образом цієї віри є ікона Успіння Богородиці, яка, безсумнівно, є ідеалом досконалого християнина).

Чин похорону не є останнім виявом вшанування члена церковної спільноти, але молитвою Церкви, головним завданням якої завжди є досвід життєдайної Христової присутності. Для повноти цього пережиття Церква упродовж свого двохтисячорічного існування створила різноманітні обряди, котрі допомагають пережити цю присутність і живлять нею вірних, особливо тих, котрі переживають водночас і радість надії упокоєння свого співбрата, і тугу розриву дочасних родинних, дружніх та братерських зв’язків.
Воскресне чування (всенічна – «панніхіс») — джерело і основа візантійського похорону
Чин похорону у своїй основі має чин святкового воскресного чування. Чування є глибоко закоріненим у святкуванні Воскресіння Христового. Ми святкуємо з чуваннями дні пам’яті святих, оскільки у них проявилася сила Воскресіння Христового, і, літургійно поминаючи їх, ми очікуємо завжди діяльної присутності Христа також у нашому житті (КЛ 104). Те саме ми сподіваємось пережити і у чині християнського похорону. Пасха, перехід до життя вічного нашого співбрата, відбувається лише завдяки життєдайній діяльності Христа у Його Церкві (КЛ 81).
Ці дещо призабуті богословські істини є підвалинами християнського похорону. Усі дії, речі, жести, символи і слова похоронного обряду є намаганням Церкви щораз нагадувати собі євангеліє присутності Христа у молитовному зібранні його вірних навколо Його слова під проводом священнослужителів, руками яких Він сам діє (КСЛ 7).

ІІ. Кілька слів про елементи чину похорону

Чин похорону створений на основі воскресного чування, тому вартує вказати кілька слів щодо важливості певних його елементів.
Дзвони на богослужінні
Дзвони під час всенічного чування є своєрідним “голосом Церкви”, котрий скликає вірних до участі у богослужінні. За Михайлом Скабаллановичем, дзвін не лише звіщає про час богослужіння, але й готує християн до нього: благодатна дія, яку він справляє на душу, є загальновизнаною. Для відсутніх на богослужінні він певним чином заміняє його. Він, власне, вже є самим богослужінням, що звершується звуками музики. За померлим дзвонять, щоб звістити віруючих, що один з них розлучився з життям, далі, щоб закликати їх на молитву за усопшим, накінець, щоб явити ту трубу ангельську, якою будемо закликані на суд Христів, зазначає наш літургіст, о. Євген Фенцик.
“Священики Твої одягнуться в праведність...”
Богослужбовий одяг відіграє важливе значення у християнському богослужінні назагал, а у візантійському він має особливе символічне значення служіння.
О. Юрій Федорів так формулює значення літургійного одягу: До Служби Божої священики й єпископи одягаються в відмінну одежу від звичайної, щоби відрізнитися від усіх людей і щоби забути навіть про свої щоденні турботи, обновити враз із зовнішнім виглядом і свою душу і так священнодійстувати, забуваючи про всі заподіяні їм обиди і кривди.
Перш за все священні ризи у богослужінні допомагають самому священикові усвідомити його служіння. Одягаючи кожну з них і мовлячи при цьому відповідну молитву священик “налаштовується” на особливе служіння. Цей одяг не лише нагадує йому про його унікальне покликання у служінні конкретної церковної спільноти, але й удостоює молитовної благодаті, котру він отримує, одягаючи з молитвою ту чи іншу літургійну ризу.
Звичайно, ризи також важливі у сприйнятті богослужіння вірними. Священик у літургійному вбранні постає перед вірними як богопосвячена особа, покликана провадити Церкву у молитві. о. Євген Фенцик зазначає: Священик іде перед тілом усопшого, бо він був його проводирем у ділах віри і моралі, поки той жив, а по смерті він є його заступником перед Господом.
На священику лежить відповідальність за ввіреного йому Господом вірного, тому він перший з усієї Церкви повинен молити Господа про упокоєння усопшого, навіть якщо той був заблуканою вівцею його стада.
“Кадило Тобі приносимо...”
Перші відомі згадки про використання кадила на богослужіннях зазначають, що на похоронних богослужіннях завжди використовувались пахощі. Чи це було миро, котре покладали у гріб покійника, чи приношення кадила, котре часто прирівнювали до багатства милосердя Божого, яке покриває гріхи померлої людини. Зокрема у недавно віднайденому гробі св. апостола Павла було серед іншого знайдено посудину із ладаном. Крім того, кадило є образом присутності Божої, Його любові та милосердя, котре перебуває там, де двоє або троє збираються в Його ім’я. Кадило є образом дієвості і приємності Христової молитви з Його Церквою перед небесним Отцем і запорукою нашої надії на те, що молитва буде Ним вислухана.
Хрест і хоругви
Сьогодні трохи важко зрозуміти, для чого Церква супроводжує свої процесії несенням хреста чи хоругов. Цими святими речами церква ісповідує віру у те, що її очолює Христос, який своєю смертю і воскресінням створив її. Хрест є іконою прославленого Христа. А ікона є реальним символом, котрий являє присутність зображеної особи. Через ікону Христос, Богородиця, святі, події історії спасіння стають доступними для нас. Через ікону ми можемо у таїнственний спосіб взяти участь в історії спасіння.
Хоругви – це ті ж ікони, лише переносні, котрі Церква брала з собою в дорогу. Похоронна процесія є особливим виявом Христової перемоги над смертю. Він перший пройшов дорогу, у яку Церква супроводжує спочилого. Він, а за Ним Богородиця і Святі, переступили поріг вічного життя, до якого Церква з надією і молитвою супроводжує своїх дітей. Не лише чемних і слухняних, але також грішних. Кожен з нас сподівається на вічне життя лише з огляду на безмежне Боже милосердя, котре перевищує нашу злобу. Виявом цієї віри є присутність у похоронній процесії хреста та хоругов. Христос і його Церква Святих не відвертаються від грішників, але, подібно до Авраама, що заступався за грішні міста (див. Бут. 18. 16-33), просять Бога молитвами святих упокоїти їх співбрата.
Християнський храм
У першу чергу храм є домом молитви. У ньому збирається Церква для єднання з Господом. Саме тому існує традиція вносити тіло померлого у храм. Храм є образом входження Бога у матеріальний світ для того, щоб жити і освячувати його. В храм, образ Церкви, вірні входять для того, щоб з’єднатись у Церкву. Храм називають церквою, тому що у цьому місці вірні стають Церквою. Заборонити вхід до храму, означає відкинути від церковного єднання. Не вносити померлого в храм означає відмовити йому у церковному, а з тим і молитовному спілкуванню. Таке можна застосовувати до людей, котрим відмовляється у християнському похороні з огляду на їх активну антихристиянську позицію.
Вірні і невірні
Віктор Поспішіл у своєму коментарі до Кодексу Канонів Східних Церков у цьому контексті пояснює теж статус дітей вірних, котрі померли перш, ніж мали змогу отримати Тайну Хрещення: Нехрещених дітей практикуючих католицьких вірних та інших осіб, які виявляють свою близькість до Церкви, можна вважати катехуменами і їм, відповідно до рішення єпископа, теж надається право на церковний похорон.
Таким чином і катехуменам, і неохрещеним дітям вірних можна і навіть треба надати церковний похорон так само, як і іншим вірним. Це особливо важливе у випадку похорону дітей, котрі померли перед Таїнством Хрещення. Римо-католицька церква випрацювала особливий чин похорону таких дітей, котрий висловлює віру і надію церкви у те, що Бог невідомим нам способом приймає цю дитину у Його Царство.
У нашій візантійській традиції немає особливого, передбаченого для неохрещених дітей чину похорону. Потреба ж у такому є нагальною. У такій непростій ситуації літургійна молитва Церкви повинна допомогти батькам пережити втрату своєї дитини і дати їм надію на те, що Бог особливим, невідомим для нас способом дбає про спасіння цієї Христом і для Христа створеної людини (пор. Кол 1.16).
Дуже цікавою, богословськи багатою і новою у цьому випадку є пропозиція прошення до сугубої ектенії, котру блаженіший Любомир доручив душпастирям читати у другу неділю великого посту, особливо згадуючи дітей, невинно вбитих у материнській утробі: Ще молимось, Господи, за дітей, навмисно убитих у лоні матері, а також за тих, що стали жертвами людських діянь та експериментів, і загинули, не прийнявши Тайни Хрещення. Ти сам охрести їх, Господи, в морі щедрот Твоїх і не позбав їх Твого Божого світла та Царства Небесного.
Церква нікого не осуджує навіки, а тому дбає навіть про тих блудних дітей, котрих вона відлучає від свого спілкування малою чи великою екскомунікою. Ці дисциплінарні заходи щодо охрещених вірних Церква вживає, щоб закликати їх до покаяння та повноти церковного сопричастя. Що робити, якщо людина померла у стані малої чи великої екскомуніки? У цьому випадку прикладовою є саме візантійська традиція, котра у своєму літургійному благочесті передбачає посмертне зняття великої та малої екскомуніки.
Запечатування гробу
Обряд запечатування гробу в УГКЦ є локальною західноукраїнською традицією. Ні грецькі, ані давні слов’янські требники не згадують про неї, як не згадують про неї і сучасні офіційні требники УГКЦ. Проте ця традиція могла б увійти у літургійні книги, оскільки вона є цінною з богословського огляду. Як правильно говорить у відповіді про обряд запечатування гробу о. Володимир Пенцак, цей обряд демонструє нашу віру в загальне воскресіння мертвих, яке відбудеться під час другого приходу Господа і Спаса, і Бога нашого Ісуса Христа. Запечатування гробу є також намаганням показати, що похорон християнина і його смерть прирівнюються до похорону Христа, гріб якого було запечатано.

Підсумок

Християнський похорон є літургійним богослужінням Церкви. Служіння Церкви повинне тут виражати як дієве спілкування з померлим, так і залучити до участі в похороні зібрану спільноту і проповідувати їй вічне життя (ККЦ 1684).