Завершення життя людини на землі завжди було чимось таїнственним у загальнолюдському вимірі. Особливо ж для християн, спільноти, народженої Смертю і Воскресінням Христа, відхід одного з членів Церкви був приводом для літургійного святкування. Віра у силу Воскресіння Христового дозволяє членам Його тіла сподіватися на участь у Його Воскресінні (Рим. 6:8). Церква особливим чином молитовно супроводжує спочилих у Христі у їх дорозі до небесної слави. Це є нагодою для Церкви ще раз виявити особливу опіку щодо свого члена, просячи Бога не згадувати гріхів усопшого, але Своїм милосердям покрити його недоліки і остаточно прийняти його до спільноти Святих. Літургійне святкування похорону, як і кожне літургійне святкування, є особливою нагодою для Церкви пережити присутність Христову. Церква вірить, що сам Христос супроводжує вірного до небесного царства (образом цієї віри є ікона Успіння Богородиці, яка, безсумнівно, є ідеалом досконалого християнина).
Чин похорону не є останнім виявом вшанування члена церковної спільноти, але молитвою Церкви, головним завданням якої завжди є досвід життєдайної Христової присутності. Для повноти цього пережиття Церква упродовж свого двохтисячорічного існування створила різноманітні обряди, котрі допомагають пережити цю присутність і живлять нею вірних, особливо тих, котрі переживають водночас і радість надії упокоєння свого співбрата, і тугу розриву дочасних родинних, дружніх та братерських зв’язків.
Воскресне чування (всенічна – «панніхіс») — джерело і основа візантійського похорону
Чин похорону у своїй основі має чин святкового воскресного чування. Чування є глибоко закоріненим у святкуванні Воскресіння Христового. Ми святкуємо з чуваннями дні пам’яті святих, оскільки у них проявилася сила Воскресіння Христового, і, літургійно поминаючи їх, ми очікуємо завжди діяльної присутності Христа також у нашому житті (КЛ 104). Те саме ми сподіваємось пережити і у чині християнського похорону. Пасха, перехід до життя вічного нашого співбрата, відбувається лише завдяки життєдайній діяльності Христа у Його Церкві (КЛ 81).
Ці дещо призабуті богословські істини є підвалинами християнського похорону. Усі дії, речі, жести, символи і слова похоронного обряду є намаганням Церкви щораз нагадувати собі євангеліє присутності Христа у молитовному зібранні його вірних навколо Його слова під проводом священнослужителів, руками яких Він сам діє (КСЛ 7).
Дзвони на богослужінні
Дзвони під час всенічного чування є своєрідним “голосом Церкви”, котрий скликає вірних до участі у богослужінні. За Михайлом Скабаллановичем, дзвін не лише звіщає про час богослужіння, але й готує християн до нього: благодатна дія, яку він справляє на душу, є загальновизнаною. Для відсутніх на богослужінні він певним чином заміняє його. Він, власне, вже є самим богослужінням, що звершується звуками музики. За померлим дзвонять, щоб звістити віруючих, що один з них розлучився з життям, далі, щоб закликати їх на молитву за усопшим, накінець, щоб явити ту трубу ангельську, якою будемо закликані на суд Христів, зазначає наш літургіст, о. Євген Фенцик.
“Священики Твої одягнуться в праведність...”
Богослужбовий одяг відіграє важливе значення у християнському богослужінні назагал, а у візантійському він має особливе символічне значення служіння.
О. Юрій Федорів так формулює значення літургійного одягу: До Служби Божої священики й єпископи одягаються в відмінну одежу від звичайної, щоби відрізнитися від усіх людей і щоби забути навіть про свої щоденні турботи, обновити враз із зовнішнім виглядом і свою душу і так священнодійстувати, забуваючи про всі заподіяні їм обиди і кривди.
Перш за все священні ризи у богослужінні допомагають самому священикові усвідомити його служіння. Одягаючи кожну з них і мовлячи при цьому відповідну молитву священик “налаштовується” на особливе служіння. Цей одяг не лише нагадує йому про його унікальне покликання у служінні конкретної церковної спільноти, але й удостоює молитовної благодаті, котру він отримує, одягаючи з молитвою ту чи іншу літургійну ризу.
Звичайно, ризи також важливі у сприйнятті богослужіння вірними. Священик у літургійному вбранні постає перед вірними як богопосвячена особа, покликана провадити Церкву у молитві. о. Євген Фенцик зазначає: Священик іде перед тілом усопшого, бо він був його проводирем у ділах віри і моралі, поки той жив, а по смерті він є його заступником перед Господом.
На священику лежить відповідальність за ввіреного йому Господом вірного, тому він перший з усієї Церкви повинен молити Господа про упокоєння усопшого, навіть якщо той був заблуканою вівцею його стада.
“Кадило Тобі приносимо...”
Перші відомі згадки про використання кадила на богослужіннях зазначають, що на похоронних богослужіннях завжди використовувались пахощі. Чи це було миро, котре покладали у гріб покійника, чи приношення кадила, котре часто прирівнювали до багатства милосердя Божого, яке покриває гріхи померлої людини. Зокрема у недавно віднайденому гробі св. апостола Павла було серед іншого знайдено посудину із ладаном. Крім того, кадило є образом присутності Божої, Його любові та милосердя, котре перебуває там, де двоє або троє збираються в Його ім’я. Кадило є образом дієвості і приємності Христової молитви з Його Церквою перед небесним Отцем і запорукою нашої надії на те, що молитва буде Ним вислухана.
Хрест і хоругви
Сьогодні трохи важко зрозуміти, для чого Церква супроводжує свої процесії несенням хреста чи хоругов. Цими святими речами церква ісповідує віру у те, що її очолює Христос, який своєю смертю і воскресінням створив її. Хрест є іконою прославленого Христа. А ікона є реальним символом, котрий являє присутність зображеної особи. Через ікону Христос, Богородиця, святі, події історії спасіння стають доступними для нас. Через ікону ми можемо у таїнственний спосіб взяти участь в історії спасіння.
Хоругви – це ті ж ікони, лише переносні, котрі Церква брала з собою в дорогу. Похоронна процесія є особливим виявом Христової перемоги над смертю. Він перший пройшов дорогу, у яку Церква супроводжує спочилого. Він, а за Ним Богородиця і Святі, переступили поріг вічного життя, до якого Церква з надією і молитвою супроводжує своїх дітей. Не лише чемних і слухняних, але також грішних. Кожен з нас сподівається на вічне життя лише з огляду на безмежне Боже милосердя, котре перевищує нашу злобу. Виявом цієї віри є присутність у похоронній процесії хреста та хоругов. Христос і його Церква Святих не відвертаються від грішників, але, подібно до Авраама, що заступався за грішні міста (див. Бут. 18. 16-33), просять Бога молитвами святих упокоїти їх співбрата.
Християнський храм
У першу чергу храм є домом молитви. У ньому збирається Церква для єднання з Господом. Саме тому існує традиція вносити тіло померлого у храм. Храм є образом входження Бога у матеріальний світ для того, щоб жити і освячувати його. В храм, образ Церкви, вірні входять для того, щоб з’єднатись у Церкву. Храм називають церквою, тому що у цьому місці вірні стають Церквою. Заборонити вхід до храму, означає відкинути від церковного єднання. Не вносити померлого в храм означає відмовити йому у церковному, а з тим і молитовному спілкуванню. Таке можна застосовувати до людей, котрим відмовляється у християнському похороні з огляду на їх активну антихристиянську позицію.
Вірні і невірні
Віктор Поспішіл у своєму коментарі до Кодексу Канонів Східних Церков у цьому контексті пояснює теж статус дітей вірних, котрі померли перш, ніж мали змогу отримати Тайну Хрещення: Нехрещених дітей практикуючих католицьких вірних та інших осіб, які виявляють свою близькість до Церкви, можна вважати катехуменами і їм, відповідно до рішення єпископа, теж надається право на церковний похорон.
Таким чином і катехуменам, і неохрещеним дітям вірних можна і навіть треба надати церковний похорон так само, як і іншим вірним. Це особливо важливе у випадку похорону дітей, котрі померли перед Таїнством Хрещення. Римо-католицька церква випрацювала особливий чин похорону таких дітей, котрий висловлює віру і надію церкви у те, що Бог невідомим нам способом приймає цю дитину у Його Царство.
У нашій візантійській традиції немає особливого, передбаченого для неохрещених дітей чину похорону. Потреба ж у такому є нагальною. У такій непростій ситуації літургійна молитва Церкви повинна допомогти батькам пережити втрату своєї дитини і дати їм надію на те, що Бог особливим, невідомим для нас способом дбає про спасіння цієї Христом і для Христа створеної людини (пор. Кол 1.16).
Дуже цікавою, богословськи багатою і новою у цьому випадку є пропозиція прошення до сугубої ектенії, котру блаженіший Любомир доручив душпастирям читати у другу неділю великого посту, особливо згадуючи дітей, невинно вбитих у материнській утробі: Ще молимось, Господи, за дітей, навмисно убитих у лоні матері, а також за тих, що стали жертвами людських діянь та експериментів, і загинули, не прийнявши Тайни Хрещення. Ти сам охрести їх, Господи, в морі щедрот Твоїх і не позбав їх Твого Божого світла та Царства Небесного.
Церква нікого не осуджує навіки, а тому дбає навіть про тих блудних дітей, котрих вона відлучає від свого спілкування малою чи великою екскомунікою. Ці дисциплінарні заходи щодо охрещених вірних Церква вживає, щоб закликати їх до покаяння та повноти церковного сопричастя. Що робити, якщо людина померла у стані малої чи великої екскомуніки? У цьому випадку прикладовою є саме візантійська традиція, котра у своєму літургійному благочесті передбачає посмертне зняття великої та малої екскомуніки.
Запечатування гробу
Обряд запечатування гробу в УГКЦ є локальною західноукраїнською традицією. Ні грецькі, ані давні слов’янські требники не згадують про неї, як не згадують про неї і сучасні офіційні требники УГКЦ. Проте ця традиція могла б увійти у літургійні книги, оскільки вона є цінною з богословського огляду. Як правильно говорить у відповіді про обряд запечатування гробу о. Володимир Пенцак, цей обряд демонструє нашу віру в загальне воскресіння мертвих, яке відбудеться під час другого приходу Господа і Спаса, і Бога нашого Ісуса Христа. Запечатування гробу є також намаганням показати, що похорон християнина і його смерть прирівнюються до похорону Христа, гріб якого було запечатано.
Воскресне чування (всенічна – «панніхіс») — джерело і основа візантійського похорону
Чин похорону у своїй основі має чин святкового воскресного чування. Чування є глибоко закоріненим у святкуванні Воскресіння Христового. Ми святкуємо з чуваннями дні пам’яті святих, оскільки у них проявилася сила Воскресіння Христового, і, літургійно поминаючи їх, ми очікуємо завжди діяльної присутності Христа також у нашому житті (КЛ 104). Те саме ми сподіваємось пережити і у чині християнського похорону. Пасха, перехід до життя вічного нашого співбрата, відбувається лише завдяки життєдайній діяльності Христа у Його Церкві (КЛ 81).
Ці дещо призабуті богословські істини є підвалинами християнського похорону. Усі дії, речі, жести, символи і слова похоронного обряду є намаганням Церкви щораз нагадувати собі євангеліє присутності Христа у молитовному зібранні його вірних навколо Його слова під проводом священнослужителів, руками яких Він сам діє (КСЛ 7).
ІІ. Кілька слів про елементи чину похорону
Чин похорону створений на основі воскресного чування, тому вартує вказати кілька слів щодо важливості певних його елементів.Дзвони на богослужінні
Дзвони під час всенічного чування є своєрідним “голосом Церкви”, котрий скликає вірних до участі у богослужінні. За Михайлом Скабаллановичем, дзвін не лише звіщає про час богослужіння, але й готує християн до нього: благодатна дія, яку він справляє на душу, є загальновизнаною. Для відсутніх на богослужінні він певним чином заміняє його. Він, власне, вже є самим богослужінням, що звершується звуками музики. За померлим дзвонять, щоб звістити віруючих, що один з них розлучився з життям, далі, щоб закликати їх на молитву за усопшим, накінець, щоб явити ту трубу ангельську, якою будемо закликані на суд Христів, зазначає наш літургіст, о. Євген Фенцик.
“Священики Твої одягнуться в праведність...”
Богослужбовий одяг відіграє важливе значення у християнському богослужінні назагал, а у візантійському він має особливе символічне значення служіння.
О. Юрій Федорів так формулює значення літургійного одягу: До Служби Божої священики й єпископи одягаються в відмінну одежу від звичайної, щоби відрізнитися від усіх людей і щоби забути навіть про свої щоденні турботи, обновити враз із зовнішнім виглядом і свою душу і так священнодійстувати, забуваючи про всі заподіяні їм обиди і кривди.
Перш за все священні ризи у богослужінні допомагають самому священикові усвідомити його служіння. Одягаючи кожну з них і мовлячи при цьому відповідну молитву священик “налаштовується” на особливе служіння. Цей одяг не лише нагадує йому про його унікальне покликання у служінні конкретної церковної спільноти, але й удостоює молитовної благодаті, котру він отримує, одягаючи з молитвою ту чи іншу літургійну ризу.
Звичайно, ризи також важливі у сприйнятті богослужіння вірними. Священик у літургійному вбранні постає перед вірними як богопосвячена особа, покликана провадити Церкву у молитві. о. Євген Фенцик зазначає: Священик іде перед тілом усопшого, бо він був його проводирем у ділах віри і моралі, поки той жив, а по смерті він є його заступником перед Господом.
На священику лежить відповідальність за ввіреного йому Господом вірного, тому він перший з усієї Церкви повинен молити Господа про упокоєння усопшого, навіть якщо той був заблуканою вівцею його стада.
“Кадило Тобі приносимо...”
Перші відомі згадки про використання кадила на богослужіннях зазначають, що на похоронних богослужіннях завжди використовувались пахощі. Чи це було миро, котре покладали у гріб покійника, чи приношення кадила, котре часто прирівнювали до багатства милосердя Божого, яке покриває гріхи померлої людини. Зокрема у недавно віднайденому гробі св. апостола Павла було серед іншого знайдено посудину із ладаном. Крім того, кадило є образом присутності Божої, Його любові та милосердя, котре перебуває там, де двоє або троє збираються в Його ім’я. Кадило є образом дієвості і приємності Христової молитви з Його Церквою перед небесним Отцем і запорукою нашої надії на те, що молитва буде Ним вислухана.
Хрест і хоругви
Сьогодні трохи важко зрозуміти, для чого Церква супроводжує свої процесії несенням хреста чи хоругов. Цими святими речами церква ісповідує віру у те, що її очолює Христос, який своєю смертю і воскресінням створив її. Хрест є іконою прославленого Христа. А ікона є реальним символом, котрий являє присутність зображеної особи. Через ікону Христос, Богородиця, святі, події історії спасіння стають доступними для нас. Через ікону ми можемо у таїнственний спосіб взяти участь в історії спасіння.
Хоругви – це ті ж ікони, лише переносні, котрі Церква брала з собою в дорогу. Похоронна процесія є особливим виявом Христової перемоги над смертю. Він перший пройшов дорогу, у яку Церква супроводжує спочилого. Він, а за Ним Богородиця і Святі, переступили поріг вічного життя, до якого Церква з надією і молитвою супроводжує своїх дітей. Не лише чемних і слухняних, але також грішних. Кожен з нас сподівається на вічне життя лише з огляду на безмежне Боже милосердя, котре перевищує нашу злобу. Виявом цієї віри є присутність у похоронній процесії хреста та хоругов. Христос і його Церква Святих не відвертаються від грішників, але, подібно до Авраама, що заступався за грішні міста (див. Бут. 18. 16-33), просять Бога молитвами святих упокоїти їх співбрата.
Християнський храм
У першу чергу храм є домом молитви. У ньому збирається Церква для єднання з Господом. Саме тому існує традиція вносити тіло померлого у храм. Храм є образом входження Бога у матеріальний світ для того, щоб жити і освячувати його. В храм, образ Церкви, вірні входять для того, щоб з’єднатись у Церкву. Храм називають церквою, тому що у цьому місці вірні стають Церквою. Заборонити вхід до храму, означає відкинути від церковного єднання. Не вносити померлого в храм означає відмовити йому у церковному, а з тим і молитовному спілкуванню. Таке можна застосовувати до людей, котрим відмовляється у християнському похороні з огляду на їх активну антихристиянську позицію.
Вірні і невірні
Віктор Поспішіл у своєму коментарі до Кодексу Канонів Східних Церков у цьому контексті пояснює теж статус дітей вірних, котрі померли перш, ніж мали змогу отримати Тайну Хрещення: Нехрещених дітей практикуючих католицьких вірних та інших осіб, які виявляють свою близькість до Церкви, можна вважати катехуменами і їм, відповідно до рішення єпископа, теж надається право на церковний похорон.
Таким чином і катехуменам, і неохрещеним дітям вірних можна і навіть треба надати церковний похорон так само, як і іншим вірним. Це особливо важливе у випадку похорону дітей, котрі померли перед Таїнством Хрещення. Римо-католицька церква випрацювала особливий чин похорону таких дітей, котрий висловлює віру і надію церкви у те, що Бог невідомим нам способом приймає цю дитину у Його Царство.
У нашій візантійській традиції немає особливого, передбаченого для неохрещених дітей чину похорону. Потреба ж у такому є нагальною. У такій непростій ситуації літургійна молитва Церкви повинна допомогти батькам пережити втрату своєї дитини і дати їм надію на те, що Бог особливим, невідомим для нас способом дбає про спасіння цієї Христом і для Христа створеної людини (пор. Кол 1.16).
Дуже цікавою, богословськи багатою і новою у цьому випадку є пропозиція прошення до сугубої ектенії, котру блаженіший Любомир доручив душпастирям читати у другу неділю великого посту, особливо згадуючи дітей, невинно вбитих у материнській утробі: Ще молимось, Господи, за дітей, навмисно убитих у лоні матері, а також за тих, що стали жертвами людських діянь та експериментів, і загинули, не прийнявши Тайни Хрещення. Ти сам охрести їх, Господи, в морі щедрот Твоїх і не позбав їх Твого Божого світла та Царства Небесного.
Церква нікого не осуджує навіки, а тому дбає навіть про тих блудних дітей, котрих вона відлучає від свого спілкування малою чи великою екскомунікою. Ці дисциплінарні заходи щодо охрещених вірних Церква вживає, щоб закликати їх до покаяння та повноти церковного сопричастя. Що робити, якщо людина померла у стані малої чи великої екскомуніки? У цьому випадку прикладовою є саме візантійська традиція, котра у своєму літургійному благочесті передбачає посмертне зняття великої та малої екскомуніки.
Запечатування гробу
Обряд запечатування гробу в УГКЦ є локальною західноукраїнською традицією. Ні грецькі, ані давні слов’янські требники не згадують про неї, як не згадують про неї і сучасні офіційні требники УГКЦ. Проте ця традиція могла б увійти у літургійні книги, оскільки вона є цінною з богословського огляду. Як правильно говорить у відповіді про обряд запечатування гробу о. Володимир Пенцак, цей обряд демонструє нашу віру в загальне воскресіння мертвих, яке відбудеться під час другого приходу Господа і Спаса, і Бога нашого Ісуса Христа. Запечатування гробу є також намаганням показати, що похорон християнина і його смерть прирівнюються до похорону Христа, гріб якого було запечатано.
Підсумок
Християнський похорон є літургійним богослужінням Церкви. Служіння Церкви повинне тут виражати як дієве спілкування з померлим, так і залучити до участі в похороні зібрану спільноту і проповідувати їй вічне життя (ККЦ 1684).
